Конспект уроку мистецтва № 13-14. 9 клас

Уроки  №13-14.

Тема: Повернення до ідеалів краси минулого.

Мета: познайомити учнів з новими поняттями й термінами, мистецькими напрямами неокласицизму; визначити культурні особливості епохи та її хронологічні межі; виявити стильові особливості мистецтва, культурно-духовні традиції й цінності; ознайомити з кращими взірцями стилів неокласицизму – ампіром, еклектикою, неовізантизмом, арт-деко, примітивізмом, соціалістичним реалізмом та неофольклоризмом; розвивати усвідомлене естетичне сприйняття шляхом залучення учнів до інтерпретації творів мистецтва; виховувати культуру учнів на основі вивчення зразків світового мистецтва.

Тип уроку: 1. Урок засвоєння нових знань

                    2. Урок закріплення знань шляхом повторення теоретичних знань та виконання практичного завдання.

Наочність: підручник, презентація, відеоматеріал.

Хід уроку.

І. Організаційний етап.

  Вітання. Перевірка наявності учнів на уроці.

ІІ. Мотивація навчальної діяльності.

         Робота з анкетою.

Що б ви хотіли дізнатись про неокласицизм?

Чи цікавить вас історія походження назв: ампір, еклектика, арт-деко, примітивізм?

Як на вашу думку, чи доцільно вивчати мистецькі досягнення минулого, щоб зрозуміти сучасне мистецтво?

ІІІ. Актуалізація опорних знань.

         У ХХ столітті разом із течіями авангарду, які нерідко розчаровували своїми крайнощами, виникли мистецькі напрями, що орієнтувалися на ідеали й здобутки стилів майбутнього. Ностальгія за старим, добрим  і вічним вилилася в нові художні явища, серед яких значного поширення набув неокласицизм. Європейські автори неокласицизмом називають мистецтво другої половини ХVIII – початку XIX століть на відміну від більш раннього етапу цього стилю.

          (Підручник, стор.84- 85).

ІV. Повідомлення теми уроку.

         План вивчення нового матеріалу.

Формування неокласицизму.

Знакові твори в архітектурі – еклектика (змішування композиційних прийомів і елементів оздоблення):  Національний університет «Львівська політехніка;

неовізантизм (у сакральній архітектурі) : Володимирський собор у м. Києві, Володимирський собор у Херсонесі, м.Севастополь;

арт-деко(синтез неокласицизму і модернізму): Театр на Єлисейських полях у Парижі; Квадратний Колізей, м. Рим, Італія;

Сталінський ампір (поєднання традиційності з ідеями авангарду, 30-ті роки СРСР): Будинок уряду, м.Київ; Південний вокзал, м.Харків;

«американське відродження»: Лінкольн-центр, м. Нью-Йорк, США;

примітивізм (наївне мистецтво): Анрі Руссо (Франція), Ніко Піросмані (Грузія),  Марія Приймченко (Україна);

монументальний живопис: неовізантизм: Михайло Бойчук і учні;

соціалістичний реалізм: скульптор Галина Кальченко, живописці Тетяна Яблонська, Адальберт Ерделі;

музика неокласицизму: Пауль Хіндеміт (Німеччина), Сергій Прокоф’єв («Симфонія №1 Класична»), Ігор Стравинський (балети «Весна священна», «Аполлон Мусагет»).

\Виконання практичного завдання: підручник, додаток 1, стор.210.

V. Вивчення нового матеріалу.

         Самостійне опрацювання теоретичного матеріалу – робота за підручником «Мистецтво», 9 клас, стор.84-95.

         Розповідь вчителя.

Неокласици́зм (від грецьк. νέος — молодий, новий і англ. classicism), новий класицизм) — стиль у світовому мистецтві (живописі, скульптурі, музиці, літературі) та архітектурі кінця 18 — початку 19 ст. Вони відмежовувались від так званої пролетарської культури, прагнули наслідувати мистецтво минулих епох, віддавали перевагу історико-культурній та морально-психологічній проблематиці.

Те, що неокласики прагнули впроваджувати в своїй творчості форми та методи грецького й римського мистецтва, представникам влади здалось невизнанням радянської дійсності. Тому в 1935 р. були заарештовані М. Зеров, Павло Филипович, М. Драй-Хмара, яких звинувачували в шпигунстві на користь чужоземної держави, в підготуванні й спробі вчинити терористичні замахи на представників уряду та партії і в приналежності до таємної контрреволюційної організації, очолюваної професором Миколою Зеровим.

иль від спорідненого з ним класицизму кінця 17 ст.

Еклекти́зм, також екле́ктика, вибірковість (грец. εκλεκτός, «вибраний»; від грец. εκλέγω, «обирати») — у найширшому значенні — механічне поєднання в одному вченні різнорідних, органічно несумісних елементів, які запозичуються з протилежних концепцій. В архітектурі та живописі, еклектизм — поєднання різнорідних стильових елементів чи довільний вибір стилістичного оформлення для будівель або художніх виробів, які мають якісно інше значення та призначення (використання історичних стилів ув архітектурі та художній промисловості XIX століття).

Арт-деко - 1920-1940 гг. - направление, геометрический стиль в архитектуре и домашней мебели, популярный в 20-х, 30-х годах 20 века. Характерные подчеркнуто геометрические, закругленные, `струящиеся` фасады, деревянная мебель с хромированными ручками и др. деталями, стеклянные столешницы.

Неовізантизм (бойчукізм або бойчукісти) — новий напрям українського монументального та станкового живопису, започаткований М. Бойчуком (1882-1937) та його школою. В основі Н. лежали конструктивні особливості візантійського та давньоруського живопису (домонгольського етапу).

Ампір (фр. style Empire — «имперский стиль») — стиль позднего (высокого) классицизма в архитектуре и прикладном искусстве. Возник во Франции в период правления императора Наполеона I; развивался в течение трёх первых десятилетий XIX века; сменился течением историзма.

Примітивізм (від лат. primitivus — початковий, первісний) — художня стилістика, для якої характерні спрощені, зазвичай пласкі, форми, локальні, чисті кольори, відсутність повітряної перспективи та інших ознак академізму; тенденція в мистецтві, яка виникла наприкінці 19-го — початку 20-го століття, основною ознакою якої є свідоме, навмисне спрощення художніх засобів, звертання до різноманітних форм примітивного мистецтва — народної (селянської) та дитячої творчості, архаїчного та середньовічного мистецтва, творчості народів Африки, Америки, Океанії, Сходу і т. д.

Примітивізм використовується професійними художниками для звільнення від формотворчих догм [обов'язкових ескізів з натури, реалістичності зображуваного, єдності форми та змісту тощо], як це робили, наприклад, Поль Гоген, Анрі Матісс, Пабло Пікассо та ін. Вплив примітивізму більшою або меншою мірою (в деяких течіях він є основоположним) відчувається у більшості авангардистських течій 20-го століття — фовізмі, експресіонізмі, сюрреалізмі, течії «нових диких».

Терміном «примітивізм» іноді визначають також так зване «наївне мистецтво» — творчість художників, що не здобули академічної освіти, проте стали частиною загального художнього процесу (наприклад, Анрі Руссо, Марія Приймаченко).Очевидно також що за стилістикою до примітивізму належать і так звані «школи декоративного розпису», серед яких виділяється писанкарство, петриківський розпис, народний іконопис (В. П. Откович. «Народна течія в українському живопису 17-18 ст.») а також давній портрет(П.Белецкий «Украинская портретная живопись 17 — 18 вв.»). В тому ж ряду — і традиції візантійського іконопису, які явно відступають від реалізму, тим, що на зображеннях відсутні світлотіні, перспектива тощо. Теперішнй примітивізм є втіленням свіжого та чистого погляду на світ незіпсованої цивілізацією свідомості, щирої наївності та фольклорної барвистості, радості від пізнання навколишнього світу, природності та органічності, він також додає нових виражальних елементів в сучасне мистецтво.

Неофольклори́зм (від грецьк. новий і фольклор) — течія в європейській музиці 20 століття, у якій відновлення засобів музичного письма органічно пов'язане з опорою на фольклор. Неофольклоризм розвився в рамках загальної тенденції до відмови від романтичної суб'єктивності у першій третині XX століття і теоретично був пояснений у статтях і виступах М де Фальї та Б. Бартока.

Найяскравішими представниками неофольклоризму вважаються Б.Барток і І. Ф. Стравінський. Для музики неофольклоризму характерна концентрація тих або інших особливостей фольклору, наприклад нерегулярний метр («Байка» Стравінського), «згущення» ладоінтонаційних особливостей фольклору тих народів, музичне мислення яких відрізняється від класичної європейської традиції (наприклад «15 угорських танців», «2 румунських танці», араб. фольклор в 3-й частини фортепіанної сюїти ор. 14 Бартока). Ряду творів властиві активність, енергійність ритміки («Allegro barbaro» Бартока, 1911; «Весна священна» Стравінського, 1913), перетворення властивих фольклору принципів формоутворення. У музичних творах цього напрямку, крім відтворення зовнішньої барвистості народного життя («Провансальская сюита» Мійо), одержують узагальнене втілення національний характер («7 іспанських пісень» ДЕ Фальи), мова, мислення («Свадебка» Стравінського, «Енуфа» Яначека) і етика («Угорський псалом» Кодая).

VI. Закріплення нових знань.

VII. Повторення основних понять.

IX. Домашнє завдання: по підручнику стор. 84-95, акварельні фарби, гуаш, фломастери, простий олівець.